“Потім [я] ще хотів мати крила. Великі, як у гусака, щоб літати, як янгол…” (95 років від дня народження)

А. А. Дімаров

05. 05. 1922 – 29. 06. 2014

Анатолій Андрійович Дімаров — український прозаїк. Лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка. Батько Андронік Гарасюта. Коли родину розкуркулили, заради безпеки дітей батьки розлучилися. Його мати вказала що чоловік помер, змінила документи і дала дітям своє дівоче прізвище. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. У дитинстві пережив голодомор.

Після закінчення середньої школи юнаком був мобілізований до армії. Учасник війни, нагороджений орденами і медалями. Воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був командиром партизанського загону, має кілька поранень і контузій.

У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Протягом 1950–1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах.

У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932–1933 рр., масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії.

Нагороди і премії:

• Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, за останню частину роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968) — «Біль і гнів» (1974, 1980).
• Орден князя Ярослава Мудрого IV ст. (17 травня 2012), V ст. (13 жовтня 2006).
• Премія ім. Михайла Коцюбинського в номінації «проза» (2008).

Екранізації:

“Изгой” (СССР-ФРГ) – сценарій по своїй повісті «Симеон Резник» (1991).

Цікаві факти:

Хобі Анатолія Дімарова колекціонування каміння. У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Карадазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал. За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей.